Офіційний сайт Гуляйпільської районноі державної адміністраціі

Розділи

Календар

« Серпень 2020 »
Пн   3 10 17 24 31
Вт   4 11 18 25  
Ср   5 12 19 26  
Чт   6 13 20 27  
Пт   7 14 21 28  
Сб 1 8 15 22 29  
Нд 2 9 16 23 30  

Пошук

Новини

Афганістан - то біль і смуток, чиєсь обірване життя

Війна в Афганістані – це трагедія і перемога сотень тисяч людей, мужність, доблесть і героїзм, кров і біль, душевні страждання і втрати…
Це не лише незагоєна рана, біль її учасників, це – застереження на майбутнє.
Війна в Афганістані почалася 1979 року і тривала до 1989 року.
Афганістан завжди був однією з найбідніших країн світу. Це було зумовлено насамперед географічним розташуванням країни, рельєфом місцевості (80% території — гори та безводні пустелі), а також особливостями релігійної свідомості афганських племен.
Афганці здавна сповідують іслам ханіфістського напрямку, особливістю якого є аскетизм і консерватизм повсякденного життя. Традиційно панівною елітою в афганському суспільстві були вожді пуштунських племен, верхівка духовенства, багаті землевласники, купці та нечисленний офіцерський корпус. Значна роль військовиків в Афганістані була звичною для азіатської країни.
У вересні 1979 року до влади в результаті двірцевого перевороту прийшов жорстокий тиран Хафізулла Амін. Його репресивна політика не влаштовувала основну масу афганців. У країні фактично спалахнула громадянська війна, що загрожувала самому існуванню комуністичного уряду. Введення радянських військ в Афганістан ставало неминучим. Ідея військового вирішення цієї проблеми належала шефу КДБ Юрію Андропову. В Кремлі Брежнєв фактично вже не міг керувати величезною імперією. Виконавча влада зосередилася в руках Андропова, людини, яка навіть не спромоглась отримати диплом технікуму водного транспорту. Шеф КДБ задумав очистити "авгієві конюшні" соціалістичного табору від найбільш одіозних фігур, що компрометували комуністичну ідею.
У січні 1979 року в'єтнамські війська блискавичним ударом захопили Комуністичну Кампучію і прогнали до джунглів кривавих диктаторів Пол Пота і Єнг Сарі. Це була генеральна репетиція перед майбутнім вторгненням до Афганістану. В Політбюро ЦК КПРС була утворена так звана "афганська трійка", до складу якої увійшли Андропов, Громико й Устинов. "Трійка" в умовах надсекретності наказала міністру оборони Устинову, начальнику Генерального штабу Огаркову, командувачу військами Варшавського договору Куликову, начальнику відділу кадрів Шкадову, начальнику політуправління армії Єпішеву, начальникові Головного управління оперативних операцій Варенникову та першому заступнику начальника Генштабу Ахромєєву підготувати план військової операції. Маршали розробили операцію "Ш", яку мали провести радянські війська без залучення військ центральноєвропейських держав.
10 грудня 1979 року міністр оборони СРСР Устинов дав усне розпорядження Генштабу розпочати підготовку до десантування елітної 103-ї Вітебської дивізії, п'яти дивізій військово-транспортної авіації, а також підвищити боєготовність двох (5-ї і 108-ї) мотострілецьких дивізій у Туркестанському військовому окрузі. Крім того, в ТуркВО і Середньоазіатському округах було мобілізовано до армії 50 тисяч новобранців. Народне господарство передало збройним силам понад 8 тисяч автомобілів. Війська і техніка підтягнулися до кордону.
Рішення про введення радянських військ в Афганістан було прийняте на підмосковній дачі Брежнєва Сусловим, Андроповим, Устиновим, Громико. Це важливе рішення було ухвалено неповним складом політбюро. На той час Брежнєву виповнилось 73 роки, Суслову — 77, Андропову — 65, Устинову — 71, Громико — 70. Окрім того, що всі вони були похилого віку, страждали ще й важкими захворюваннями та провалами в пам'яті, однак це не завадило "кремлівським старцям", як їх називали в народі, відправити на війну тисячі молодих солдатів та офіцерів.
Рішення про введення радянських військ до Афганістану було ухвалене 12 грудня 1979 року на засіданні Політбюро ЦК КПРС і оформлено секретною ухвалою ЦК КПРС. Офіційною метою введення було запобігання загрозі іноземного військового втручання. Як формальна підстава Політбюро ЦК КПРС використовувало неодноразові прохання тодішнього керівництва Афганістану.
Військове угруповання, яке офіційна радянська пропаганда називала виключно Обмежений контингент радянських військ, опинилося безпосередньо втягнутим у громадянську війну, що розгоралася в Афганістані, і став її активним учасником та головним збудником.
У конфлікті брали участь збройні сили уряду Демократичної Республіки Афганістан (ДРА) з одного боку і озброєна опозиція (моджахеди, або душмани) — з іншою. Боротьба велася за повний політичний контроль над територією Афганістану. Душманам в ході конфлікту підтримку подавали військові фахівці США, ряду європейських країн – членів НАТО, а також пакистанські спецслужби.
25 грудня 1979 року почалося введення радянських військ в ДРА по трьох напрямках: Кушка—Шинданд—Кандагар, Термез—Кундуз—Кабул, Хорог—Файзабад. Десант висаджувався на аеродромах Кабул, Баграм, Кандагар.
До складу радянського контингенту входили: управління 40 ї армії з частинами забезпечення і обслуговування, чотири дивізії, п'ять окремих бригад, чотири окремі полки, чотири полки бойової авіації, три вертолітні полки, одна трубопровідна бригада, одна бригада матеріального забезпечення і деякі інші частини і установи.
Афганська війна тривала від 25 грудня 1979 до 15 лютого 1989 року, тобто 2238 днів.
14 квітня 1988 року за посередництва ООН в Швейцарії міністрами закордонних справ Афганістану і Пакистану підписані Женевські угоди про політичне врегулювання ситуації в ДРА. Радянський Союз зобов'язався вивести свій контингент в 9 місячний термін, починаючи з 15 травня; США і Пакистан, зі свого боку, повинні були припинити підтримувати моджахедів.
Відповідно до угод, виведення радянських військ з території Афганістану почалося 15 травня 1988 року. 15 лютого 1989 року з Афганістану повністю виведені радянські війська. Виведенням військ 40 ї армії керував останній командувач контингентом генерал-лейтенант Борис Громов.
Під час цієї війни загинули і зникли без вісті 15031 людина із 620 тисяч громадян колишнього Радянського Союзу, які брали участь у цих воєнних діях. Поранення та контузії отримали понад 53 тисячі чоловік.
Майже кожний четвертий(!) солдат (більше 160 тисяч ) був родом з України і це при тому, що Україна була однією із п’ятнадцяти республік.
І серед загиблих також кожна четверта людина родом з нашої держави. Не повернулись на рідну землю 3360 воїнів, із них 3280 загинули, а 80 чоловік пропали безвісті, або опинилися в полоні. Поранено понад 8 тисяч українців. Після цієї трагедії залишилося без синівської підтримки 1980 батьків, 2729 матерів. Вдовами стали 505 молодих жінок, сиротами 711 дітей.
За десять років цього пекла на один день припадала смерть чотирьох молодих людей віком від 18 років… Точне число загиблих у війні афганців невідоме. Наявні оцінки коливаються від 1 до 2 млн. чоловік.
Убитим і живим не було і нема за що виправдовуватися. Їх нема в чому звинувачувати. Але їх варто пам’ятати. Потрібно пам’ятати цю війну, цю трагедію...
Живі завжди в боргу перед мертвими. І наші діти та онуки мають знати своє історичне минуле, найбільше правди, нехай гіркої, але правди...



Середа, 12 Лютого 2020 13:37 | Переглядів: 255

Новини структурних підрозділів

Корисні посилання